23.07.2019

Розшифровка програми “Вільна тема” за участю В'ячеслава Халанського на Радіо Голос Донбасу від 19.07.2019 (джерело). 

Будь першим! Прагни до успіху! Спочатку навчання, робота, а потім сім'я... Такі настанови ми чуємо з дитинства. Але чи успіх гарантує щастя? Практичними порадами, як наповнити своє життя сенсом і бути щасливою людиною в епоху хронічної втоми ділиться психотерапевт і психолог В’ячеслав Халанський. Програма “Вільна тема”, Радіо Голос Донбасу, ведуча Лариса Оксенчук.

Л.О.: Раді вітати всіх шанувальників Радіо Голос Донбасу. Для вас у студії працює ведуча Лариса Оксенчук, за режисерським пультом Яна Гайжутіс. І в ефірі програма “Вільна тема”.

Сьогодні будемо говорити на тему вільну, але дуже приємну. Як не втратити себе у гонитві за успіхом? Як віднайти смисл сьогоднішнього життя? Про це все будемо говорити, адже в студії у нас дуже відома людина, психотерапевт і психолог В’ячеслав Халанський.

Пане В’ячеславе, я рада Вас вітати у студії.

В.Х.: Вітаю!

Л.О.: Я знаю, що дуже багато у Вас різних титулів, про які варто було б нагадати, тому, можливо, було б і слухачам цікаво, що Ви людина, яка не тільки займаєтеся теоретичною, так скажемо, психологією, але й практичною психологією...

В.Х.: Так, так.

Л.О.: І дуже багато можете дати у процесі нашої розмови порад нашим слухачам.

І от перше запитання, пане В’ячеславе. З початку я б хотіла нагадати нашим слухачам, що Ви нещодавно презентували надзвичайну книжку. Як на мене, то це дуже цікаве видання, “Сонце всередині”, здається, вона називається. Трішечки от розкажіть про цю книжку, для чого Ви її написали, ознайомчо.

В.Х.: Сама книга називається “Сонце всередині: як жити своїм життям, незважаючи на страх”. Майже ця тема перекликається з тією, про що Ви спочатку запитали. Книга про те, як навчитись жити саме своїм життям у трьох таких сферах, тобто, це відносини між чоловіком і жінкою, це виховання дітей і це самореалізація. Тобто всі три сфери купу часу беруть у нашому житті. Наприклад, робота до 60 годин складає кожен тиждень, і виховання, і спілкування, і так далі, і так далі.

Якщо я є автономна людина, незалежна, то я маю рухатись, досягати чогось, незважаючи на когось

Л.О.: І от я знаю, що ця книжка надзвичайно цікава, це як би збірка Ваших і думок, і професійних напрацювань, і саме Ви її презентували для того, щоб допомогти людям зрозуміти, що для них в сьогоднішньому житті найголовніше. І от як раз повертаючись до нашої теми — як не втратити себе в гонитві за успіхом? Давайте, пане В’ячеславе, трішки порозмірковуємо про те, чому сьогоднішні люди, особливо молодь, особливо ті, кого називають міленіали, люди поспішають в гонитві за успіхом? Чому ми всі націлені тільки на успіх? І добре це чи погано?

В.Х.: Ви знаєте, я вважаю, що здвиг такої парадигми, чому саме такий напрямок на успіх, він відбувся десь 80 років тому. Коли були дослідження різних культур, і в різних культурах було виявлено бажання людини бути такою більш автономною і більш індивідуалістичною. Особливо це проявилося у 70–80-ті роки. Було дуже серйозне дослідження, купа людей взяла участь із різних культур, і основні такі положення були: люди хотіли бути індивідуальні й автономні. Це не те, що було раніше, коли ми були, так би мовити, колективом, виховували дітей і т.д. Тобто здвиг парадигми перейшов у те, що ми більш незалежні, автономні. Наприклад, у нас є айфони, мобільні телефони — я можу сам визначати, з ким спілкуватися, з ким ні, кого видалити, кого ні. Тобто я в руках маю керування такою своєю автономністю, так би мовити. Звідси виникає друге питання: якщо я є автономна людина, незалежна, то я маю рухатись, досягати чогось, незважаючи на когось.

Л.О.: Оце, мені здається, дуже складна парадигма: я маю досягти успіхів, незважаючи ні на кого. Мені здається, це великий перекіс і як раз зараз у суспільстві ми і маємо цей результат, що багато людей бажають досягнути успіхів. Для цього вони гарно вчаться, здобувають високу освіту, їдуть закордон для підвищення кваліфікації, але при цьому, мені здається, вони щось втрачають. От, на Вашу думку, в гонитві за цим, що втрачає сьогоднішня людина?

В.Х.: Це дуже цікаве питання. Мені здається, відповідь залежала б від того, в якій культурі ви живете. Я хочу навести приклад. Зовсім недавно я дізнався, наприклад, про такий досвід компанії з Нової Зеландії, яка перевела всіх своїх робітників на чотириденний робочий тиждень. Чому? Цікаво дуже. Причина була в тому, що люди були дуже перевантажені, і керівництво побачило, що треба більше вільного часу для індивідуального життя людини. Тобто весь час на роботі. І знаєте, що в результаті цього експерименту відбулося?

Л.О.: Люди стали щасливішими?

В.Х.: На 20% щасливішими, прибуток став на 23% більше. Я ризикнув і написав у цю компанію десь два тижні тому, керівнику, який це запровадив. І мені було цікаво, як зараз життя іде. Зараз вони по цій моделі живуть вже більше року. Більш того, приблизно 35 млн було охоплено цією парадигмою, і це більше розвивається. Тобто, розумієте, коли це питання задати в Новій Зеландії, вони б сказали, що на 20% більше. Коли я, наприклад, спілкуюся з людьми, які у нас працюють, тобто люди працюють деколи на двох-трьох роботах, ми знаємо, і ввечері, і нема часу з дітьми бути і т.д. і т.д. Тому я думаю, що втрачати себе це означає жити не своїм життям. Тобто жити нав’язаним життям.

Л.О.: Ну от дивіться. Зараз більшість, хто нас слухає, це вихідці з колишнього Радянського Союзу. Тоді колективне життя було головним. Ми всі жили великим колективом, і ця парадигма перейшла і в сьогоднішнє життя, особливо тим, кому 40+, ті, хто ще застали піонерів, були самі піонерами. Вони знають, що таке колективне життя. Їх батьки теж розповідають, що ось раніше ми працювали, ми досягали певного успіху, нам потрібно було це все. І от був такий, я не скажу, що колективний разум, але колективне було виховання. Дітей виховували в дитячих садочках, дітей виховували в школах, все це було, скажімо, ось про те, що ви й говорили, колективно. Зараз молодь вона більш індивідуальна. Вона зараз по-іншому ставиться до життя. І от ми навіть зараз спостерігаємо таку певну тенденцію, що не завжди батьки розуміють своїх дітей. Тому що батьки більш колективні, якщо брати, скажімо, Україну, да, не будемо брати західний досвід. Хоча от, до речі, про цей чотириденний робочий тиждень це надзвичайно цікаво. Я теж цікавилася. Країни... здається, Північної Європи — Швеція, Норвегія, Фінляндія — вони теж до того йдуть й говорять, що чотири дні на тиждень — це дуже позитивно, і впливає і на психологічне, і на фізичне здоров’я. І людина займається і самоосвітою, і здоров’ям, людина займається своєю сім’єю. І люди там оцінили.

Запитання таке. Чому ми в країні не можемо це оцінити? Чому в нас говориться, ось навіть зараз, що 40 годин — це не край робочого тижня, ми можемо і більше працювати? Це що — потреба в економічному зростанні чи поки що ми не зрозуміли, що люди хочуть?

В.Х.: Я думаю, що це такий може несвідомий або свідомий вибір утилітарної етики. Тобто важливо те, що ти досягаєш. Неважливо те, хто ти є насправді. Тобто головне питання в чому? Якщо є автономія, це дуже добре. Я сьогодні захотів поїхати кудись за кордон, я набираю, поїхав і т. д. Це дуже добре. Але з другого боку, коли я маю таку автономність, я маю незалежність від інших, але я залишаюся один на один з собою. І от тут такий дуже тонкий момент. Тобто з одного боку це дуже добре, я можу розвиватися, читати, досягати чогось, і це у мене дуже виходить. Але питання в тому, що можна спостерігати, що людина самотня, вона залишається сама з собою, і навіть зараз нема з ким піти каву попити, наприклад, можна подивитись на ці випадки.

Л.О.: От як раз цей негативний момент, бачите, самотність.

В.Х.: Самотність.

Втрачати себе — це перестати питати себе: що ти хочеш? який сенс твого життя, в чому він полягає? Тобто це питання цінностей

Л.О.: В гонитві за успіхом людина втрачає можливість, мабуть, поспілкуватися. Те, що, мабуть, людину робить людиною. Не спілкується. Я вже не кажу про родинні зв’язки. Давайте про оцю самотність. Це на сьогоднішній день все ж таки негативний момент цієї гонитви за успіхом.

В.Х.: Розумієте, моя думка в тому полягає, що вже нема... все більше і більше не стає приватного життя. Тобто все виходить, наприклад, в соцмережі. Ми, навіть зустрічаючись одне з одним — в мене був досвід такий, може, ви таке переживали — коли ти зустрічаєшся з людиною, а ви у фейсбуці, наприклад, разом, і вам нема про що говорити, тому що ви знаєте всі штуки, фотографії і т.д. Тобто, розумієте, нема того персонального глибинного розуміння. Тобто що таке втрачати себе? Це перестати питати себе: а що ти хочеш? А що тобі саме треба? Який сенс твого життя, в чому він полягає? Що ти хочеш? Тобто це питання цінностей. І коли я втрачаю зв’язок з собою, тобто коли перестаю себе питати, а що я насправді хочу, тому що я так провалююсь в це публічне життя, що я себе забуваю. І я перестаю питати себе, що я насправді хочу. Тому що я там. І в мене, наприклад, був досвід такий, коли людина прийшла на психологічне консультування, дуже публічна, спілкується, але публічність пішла — і нічого не залишилося. Себе немає.

Л.О.: Людина втратила сенс життя, тому що стала непублічною?

В.Х.: Тому що сенс полягав в тому, щоб, наприклад, у зовнішніх маркерах, спілкування і т.д. і т.д. Але людину важко спитати, наприклад, що я хочу? Втрачати себе — це перестати питати себе: що мені подобається? А коли ми питаємо, що мені подобається, це зв’язок з цінностями нашими, а цінності приводять нас до сенсу. І от втрата сенсу це і є порожність, це і є втрата себе.

Л.О.: Ну от знаєте, Ви зараз так говорите, в мене одразу пласт запитань іде. І одразу хочу... навіть не можу виокремити, тому що підготувала одні запитання, а тут під час розмови зовсім інші... І от мені дуже цікаво. Дивіться, Ви кажете: людина стає індивідуальна. Але в нашому житті з’явилися ці гаджети, і кожна людина намагається виставити в якусь соціальну мережу — фейсбук, інстаграм, телеграм — десь представити себе. То це ж знову таки публічна, колективна, вже знову людина виставляє себе. Це те ж певний успіх. Я от розкажу з прикладу власних... в нас теж на радіо просять, щоб ми в фейсбуці виставляли, що ось які ми програми провели... Тобто фактично самі себе рекламували. Ну, зрозуміло, що це по роботі, але дуже багато людей якби залежні від цього. І це теж одна складова успіху. От як Вам здається, ось ці сучасні методи спілкування — наскільки вони теж відбирають у людини сенс життя?

В.Х.: Я вважаю, що все має бути в балансі. Ми зараз, наприклад, можемо точно сказати, що є, наприклад, дослідження, що люди, які в соцмережах 90% часу проживають, що це таке. Чи є глибинна потреба у визнанні? Тобто ці лайки, червоні значочки, це штука така: ну ти класний! А я не переживаю в реальному житті, що я класний. Ну що я буду робити? Я буду заробляти ці речі, щоб мені поставили лайк, як можна більше поставили лайків і т.д.

Зовнішній успіх — він такий дуже хиткий

Л.О.: Ну так це ж успіх — вас лайкають, вас знають.

В.Х.: Так, це так би мовити зовнішній успіх. Але цей зовнішній успіх — він такий дуже хиткий. Чи може людина от зараз сказати, що, наприклад, моє життя без фейсбуку або ще щось — воно наповнене? Можу я сказати, що я щасливий? Чи можу я зараз, наприклад, сказати, що моє життя дуже добре? На Мальдиви не можу полетіти, але я проживаю своє життя і мені подобається. Або я незадоволений своїм життям, тому що мої друзі — я в фейсбуці дивлюсь — кудись їдуть, да, летять, а я не можу полетіти. Тобто це віртуальний такий мир, він дуже хиткий. Я дивлюсь, але не знаю, чому вони, наприклад, полетіли, як вони там себе почувають, мої друзі. Але я маю проживати своє життя — не фейсбуці — і мати відчуття щастя.

Л.О.: От забери оці гаджети, оці соціальні мережі — і людина відчує пустоту в собі, да? Що вона нічим іншим не зайнята. Ось про що я хотіла Вас запитати. Що якщо у нас ці обгортки гарні — візуально ось що я на морі, фотографія ось я там, на роботі, ось моя фотографія я гуляю, ось танцюю... Ну тобто таке публічне життя для людей, і якщо це все прибрати, і в тебе всередині нічого немає, то ми ж не можемо говорити, що людина успішна. І людина може втратити сенс життя, мені здається, навіть так, якщо в неї от саме фейсбук був головним у житті.

В.Х.: Да, якщо людина спрямована на успіх, але не на щастя, то вона дуже обмежує себе. Таке тунельне бачення. От, наприклад, деякі філософи, практичні психологи часто кажуть, що успіх — це побічний ефект проживання свого життя. Тобто що мається на увазі? Коли я розумію, який сенс мого життя, наприклад, коли я розумію, що моя робота дуже важлива, кожен день я встаю і хочу іти на роботу. І я іду, я проживаю свої хвилини на роботі, я бачу в цьому сенс, тому що це приносить людям якісь зміни, щось таке. І це дуже важлива річ, щоб я розумів сенс мого життя. І потому успіх приходить, коли я такими маленькими кроками іду до проживання сенсу. Тоді приходить успіх.

Я вам приклад один наведу. Я думаю, це дуже показовий приклад того, як людина може бути щасливою в роботі. В 2004 році я був запрошений у Вашингтон на одну медичну конференцію, тоді там виступав колишній президент Джордж Буш. Понад 100 науковців у сфері медицини. Коли ми поверталися до України, я в таку невеличку аварію попав. І коли ми летіли з Америки до Амстердаму, а з Амстердаму у Київ, то я бортпровідниці сказав, що не дуже себе почуваю, тому що в аварію попав. І знаєте, це була дуже цікава реакція. Вона бортпровідниця, вона там щось робить. Але я відчув таку турботу, тобто вона сіла, почала слухати, “Чим я можу допомогти”... І протягом півтори години вона стільки часу приділила, що мені зовсім було незручно. Тобто це відчуття, що людина просто любить свою роботу, розумієте? І це для мене маркер щастя. А успіх — це побочний ефект щастя.

Л.О.: Маркер щастя саме від роботи, да? От як одна складова, мається на увазі.

В.Х.: Да, це відчуття, що людина живе цією роботою.

Л.О.: Ну але ж бачите, вона з вами спілкувалася, тобто це ще величезний такий момент, коли людина може от поспілкуватися просто так вживу, тет-а-тет, що дивиться в очі, ви їй розказуєте, вона вам співчуває і говорить і т.д. Тобто це, як на мене, такий момент надзвичайно добрий, і що є можливість спілкуватись...

В.Х.: Такий зворушливий.

Л.О.: Зворушливий, справді. І ще б хотіла з Вами поговорити, от буквально за кілька хвилин ми продовжимо, про те, що ми зараз, біжучі до успіху, проходимо дуже багато тренінгів. І нас націлюють тільки на позитив. Чи добре це, що в житті ми маємо тільки позитивну картинку,і коли ми вчимося на якихось курсах, на тренінгах, нам говорять, що ось після цих курсів, після цих тренінгів в тебе життя зміниться якнайкраще і ти націлений тільки на позитив. А ти курси закінчуєш — і нічого немає. І маєш певне розчарування. Але ми всі, зараз, я знаю, є така тенденція, всі ми маємо донавчатися, перенавчатися, підвищувати кваліфікацію і ідемо-ідемо-ідемо далі. Ми про це з вами поговоримо за кілька хвилин. Нагадаю нашим слухачам, що ви слухаєте програму “Вільна тема”.

Ну і знову рада вітати всіх шанувальників Радіо Голос Донбасу. Звучить програма “Вільна тема”. Для вас у студії працює ведуча Лариса Оксенчук, за режисерським пультом Яна Гайжутіс. І гість сьогоднішньої програми, як на мене, людина надзвичайно цікава — В’ячеслав Халанський, психотерапевт, він так скромно промовчав, не назвав всіх своїх титулів, але я знаю, що їх дуже багато, є навіть такі, що я із своїм журналістським стажем вимовити не можу. Дуже такі цікаві. Пан В’ячеслав — він скромна така людина. І впродовж нашої розмови ми все ж таки з Вами говорили більше про успіх, як не втратити себе в гонитві за успіхом. І от мене теж цікавить таке запитання. Я теж часто спостерігала таке, що люди, наприклад, йдуть на курси, де їх націлюють тільки на позитив. Їх націлюють, що вони досягнуть тільки якоїсь нової вершини. Ну і так трапляється, що людина цього не досягає, вона має розчарування. Чи потрібно завжди налаштовувати себе на позитив? Можливо, інколи і не потрібно цього позитиву? І чи варто очікувати тільки від курсів якогось нового піднесення або нового успіху?

В.Х.: Я би сказав, що якщо на курси йти, треба дивитися, що це за курси, що за практики, наприклад, які пропонують. Є міжнародні практики, наприклад, які мають міжнародні стандарти, і тренінги або тренери вони мають бути сертифіковані якось по міжнародних стандартах. Тобто є багато концепцій, розумієте, цих різних, і фокусування на позитивних моментах, і практики усвідомленості — вони мають таку подачу, що воно було якось і наукову базу мало, і якось було узгоджене з тими вимогами, які взагалі є.

Л.О.: Ну я розумію, що Ви підходите науково і з підґрунтям, але от все таки, чи варто, наприклад... Я розумію, що варто людині вчитися все життя і варто людині десь брати нові знання, але чи можна в короткій перспективі очікувати, що ось я закінчив ці курси і раз — став...

В.Х.: Я думаю, да. Багато цікавих людей і курсів короткострокових. І кожен раз треба питати себе, чи це для мене підходить — цей підхід або цей метод і т.д. і т.д. Тому що, наприклад, є дуже відомі курси, я знаю, наприклад, але є різні моменти, наприклад, як сформувати конкурентність на роботі, як вижити партнера і т.д.

Л.О.: Навіть цього вчать, як вижити конкурента?!

В.Х.: Ну так мені говорили люди із сфери бізнесу. Це треба узгоджувати з собою. Це для мене підходить чи ні. Наприклад, я вчора проводив такий семінар про прокрастинації. Такі люди цікаві зібралися, ми спілкувалися. І я розказав, мені здається, дуже просто про ці речі, але таке відчуття... Люди кажуть: я хочу от прямо зараз відповідь, от за годину дай мені відповідь, а якщо ні — то щось не те. Ну так ми налаштовані, що хочемо тут і зараз. Дуже швидко. Каву швидко підготувати, машину швидко. Тобто все швидко. Але людина, саме ми, люди, не є такими елементами системи, як машина і кава. Ми більш складні. І ми змінюємося не швидко, на це треба час.

Л.О.: Але ми змінюємося.

В.Х.: Ми змінюємося. Як і приготувати дуже гарний борщ, наприклад — треба гарні продукти і час.

Л.О.: Пане В’ячеславе, ну от дивіться, зараз багато людей говорять, що найголовніший успіх — це тільки робота.

В.Х.: Да.

Л.О.: І от ми спостерігаємо зараз таку тенденцію, ну принаймні тут у нас в Україні, що сімейне життя, стосунки людина відсовує на потім, на потім. А попереду... І от, до речі, в мене теж була така установка: закінчити школу, закінчити інститут, влаштуватися на роботу, попрацювати, а вже потім все має докластися. І ось у гонитві за успіхом щось втрачаємо.

В.Х.: Ну от Ви знаєте, зараз я згадую останні книги, які я перечитував або дивився за літературою Британії, наприклад. Зараз вийшла книга Джоша Коена — це британський психоаналітик. Його книга називається “Чому ми маємо перестати працювати”.

Л.О.: Ой ні, це, мабуть, дуже шкідлива книга!

В.Х.: Це дуже провокаційна книжка, вона викликала багато дискусій. Але Ви знаєте, Джош Коен дуже цікаво підняв це питання, і нарешті Британія переглядає налаштування людей, які саме працюють, тому що там дуже багато коштів уходить на лікування людей у зв’язку зі стресом і емоційним вигоранням. Коен у цій книзі піднімає питання, що ми віддаємо багато роботі, але забуваємо себе в цьому, втрачаємо себе. І нам потрібно запитати себе: а я щаслива людина, коли я працюю? Я себе не втратив? Мені це потрібно чи ні? Він каже, що у нього багато пацієнтів з дуже високих посад лікується, і вони дуже втомлені.

Л.О.: Морально, мається на увазі?

В.Х.: І в моральному, і в фізичному, і в психологічному плані. І от ідея Джоша Коена, я би сказав, це як голос в пустині, так би мовити. Тому що, дивіться, у 2017 році ВООЗ піднімає питання і робить 2017-й рік роком психічного здоров’я на роботі. Чому? Тому що високий рівень стресу, депресії, і він піднімається. І Джош Коен вгадав цей момент, що людина провалюється, її нема більше. Вона просто на роботі, вона не знає, чим зайнятися вдома. І мені також мої пацієнти кажуть: коли я в суботу-неділю вдома, я не знаю, що мені робити. Мені треба відкрити комп’ютер і працювати. А коли люди йдуть з сім’єю, наприклад, в ресторан, такі дуже зайняті, круті чоловіки що роблять? Вони дістають свої мобільні телефони і що вони роблять? Розмовляють. І жінки також. А були експерименти, які досліджували, що роблять діти? Діти теж дістають мобільні телефони. А в результаті що відбувається? Ми втрачаємо зв’язок одне з одним.

Л.О.: Ми не чуємо один одного, не спілкуємося...

В.Х.: Ми зайняті — зайняті роботою. Нас немає.

Японський термін такий “ікегай” дуже схожий на наше розуміння, що таке смисл, сенс або цінність. Це дуже цікаво. Ікегай — це коли я находжу сенс в маленьких речах

Л.О.: Тут я погоджуюся. Робота має бути для душі справді. Для грошей це зрозуміло, що я ходжу на роботу для того, щоб заробляти гроші, бо я б на неї і не ходила. Навіщо я ходжу на роботу? Напевне, для того, щоб отримувати задоволення від своєї роботи. І тоді справді ми маємо наповнення і, скажімо, і фінансове, і психологічне, і моральне. І отримуєш задоволення від своєї роботи. І оце величезний плюс. Але все ж таки повертаючись, я хотіла б Вас запитати. Чому зараз молодь каже... Можливо, тому що нація більше живе, тому що в нас змінилися погляди на життя... Але люди почали створювати сім’ї пізніше, діти почали з’являтися в цих сім’ях ще пізніше. Тобто фактично сімейне життя відходить на другий план, що для України не дуже притаманне. Адже Україні традиційно була багата сім’ями, дітьми. І знаєте, ще коли дуже давно мені бабуся казала: о, 23 роки! 23 — носа втри. Тобто вже тоді були установки, що дівчина має вийти заміж в такому-то віці, в такому-то народити дитину, тоді-то мати сім’ю. Зараз оці установки йдуть. І мені здається, що оцей традиційний український уклад теж потихеньку нівелюється. Чи добре це для нас, для українців? Ми стаємо якимись загальними: як британці, як шотландці, як новозеландці...

В.Х.: Ми стаємо більш мобільними. Тому що коли у тебе є сім’я, ти менш мобільний, ти вже не так можеш переміщатись, ти більш залежний стаєш. Я думаю, це вплив культури, і європейської культури. Тому що у Європі одна дитина, ну дві дитини...

Л.О.: Ми стаємо, українці, більш таким світовим суспільством, да? Асимілюємося, фактично?

В.Х.: З другого боку, це може казати також про те, що... наскільки в цих економічних умовах сім’я в Україні може жити, наприклад, мати двох або трьох дітей, наскільки вона може подбати про дітей. Цей економічний фактор також є. Другий фактор є, наскільки люди зрілі і вони можуть вступати в такі стосунки. Вони не можуть вибудовувати такі сімейні стосунки. Є купа факторів. Я вважаю, що кожен має вирішувати, як вистраювати своє життя, що ми хотіли би робити в своєму житті.

Л.О.: Але погодьтеся, що не всі люди народжені, щоб бути лідерами. І гонитва за тим, що от ти маєш бути найуспішнішим, мені здається, це для психічного і психологічного здоров’я не дуже добре. Тому що хтось народився лідером, а хтось народився, скажімо... Один веде, а другий вєдомий, як то кажуть...

В.Х.: От розуміння того: успішний, лідер, і він така відома людина десь... Ви знаєте, є такий дуже відомий термін, він дуже схожий на наше розуміння, що таке смисл, сенс або цінність. Є японський термін такий “ікегай”. І зараз вийшла українською книга відомого японського автора із Кембріджа. І вони зробили дослідження. Це дуже цікаво. Ікегай — це коли я находжу сенс в маленьких речах. Мені необов’язково бути відомою людиною. Я відома людина, я можу спілкуватися зі своїм сином, або донькою, або дружиною. Я можу просто жити своїм життям, просто проживати своє життя. І вони зробили в Японії дослідження. Люди, які мають сенс в таких маленьких дрібницях — тому що ти маєш сенс, ти маєш сенс в дрібницях — вони живуть довше. Більш того, якщо людина має ікегай, тобто сенс життя, вона більш рухлива, більше рухається, в неї багато спілкування і вона довше живе. Є паралельне таке довге, лонгітюдне дослідження в Гарварді, майже 70 років робили і досліджували людей в трьох або чотирьох, я не пам’ятаю, поколіннях. І вони знайшли, що саме приносить щастя.

Л.О.: Це щастя в дрібницях?

Щастя не в тому, щоб досягти і стати знаменитим, мати кошти і т.д. Дослідження показали — не в цьому щастя... Тобто людина може бути успішною з цього боку, але вона може бути і нещасливою

В.Х.: Це в чотирьох. Щастя спілкування, коли у тебе є люди, з якими ти можеш бути як з сім’єю, ці люди довше і якісніше жили. Тобто щастя не в тому, щоб досягти і стати знаменитим, мати кошти і т.д. і т.д. Ці дослідження показали — це не в цьому щастя і не в цьому... Тобто людина може бути успішною з цього боку, але вона може бути і нещасливою.

Л.О.: А от якщо людина має спілкування, підтримку — і не тільки це сім’я, це ми маємо на увазі і друзі, це ми маємо на увазі і широке коло знайомих своїх, співробітників, то ця людина, в принципі, можна сказати, щаслива.

В.Х.: Да, да. Якщо людина має таке відчуття щастя, людина спілкується, має гарний бізнес і вона досягла, не знаю, наприклад, як Біл Гейтс або багато відомих людей... Наприклад, Біл Гейтс мені дуже імпонує, тому що вкладає багато коштів в те, як справлятись з екологією, з хворобами, які в Африці, або ще... Мільярди й мільярди коштів уходять, з Марком Цукенбергом, наприклад, в них є... Розумієте, я бачу, що смисл життя — це проживання таких дрібниць.

Л.О.: А я так інтерполюю на те, щоб от як раз так на всю Україну розвиток оцих маленьких громад на місцях, да, де люди на місці можуть своєю громадою чи то там в Краматорську, чи то в Дружківці, чи ще в якомусь містечку просто можуть як громада об’єднатися і вирішити якесь своє питання, поспілкуватися. Це ж який величезний плюс! І люди в цих громадах будуть щасливими від того, що вони можуть донести свою проблему і вирішити її на місці. Оце такий момент, про який варто було б сказати, що нам треба інтерполювати все це на місцях. Щоб люди були в громадах більш тісніші, спілкувалися...

В.Х.: Короткий коментар тут. Мої колеги тут будують ресторан, в якому будуть працювати люди, в яких є обмеження, наприклад, фізичні або іще якісь. Тобто щоб вони могли працювати. Тобто це теж дуже гарний сенс.

Л.О.: От і я теж весь час думаю, і все таки бачите, Ви говорите: спілкування — це дуже добре. І особливо мені сподобалася теза про чотириденний робочий тиждень, це надзвичайно цікаво. Я думаю, що до цього ми, у зв’язку з економічною ситуацією в країні, будемо йти ще дуже-дуже поступово, тим більше, що в Україні у нас стільки проблем невирішених. Але відчуття щастя в дрібницях — це теж така система, яка надзвичайно... на яку нам також треба звернути увагу. Щоб відчути, що ти людина щаслива, варто навколо себе озирнутися, подивитися...

В.Х.: Да, проживати кожну мить.

Л.О.: Ну а ми в гонитві за... Дивіться, сьогодні понеділок — чекаю, коли буде п’ятниця, щоб цих два дня прожити, тоді чекаю: а, коли буде літо, щоб піти у відпустку, тоді, коли буде зима — щоб був Новий рік, і отак по колу проживаємо і не бачимо в гонитві за оцим всім, біготнею, метушінням не бачимо головного. Да, ми не бачимо головного. То дайте кілька порад, у нас дві хвилини лишилося. Я думаю, що кілька порад ми почули: це спілкування і це навколо себе озирнутися. Ну а ще щось?

В.Х.: Треба шукати кожен день, робити дві справи, котрі приносять задоволення, хоча б дві справи. Це перше. Друге. Дуже важливо задавати собі питання: що я роблю... те, що я роблю... Мені подобається те, що я роблю? Або ні? Або я щось хотів би змінити?

Подумайте: яка є мрія у мене? Я хотів би, щоб через 10 років було так, як є зараз? Або я хочу щось змінити?

Л.О.: А якщо не подобається, тоді міняти?

В.Х.: Міняти. Якщо це вже загрузило настільки там робота або ще щось, тоді треба міняти, треба шукати якісь нові кроки. Тобто це наступне. Третє. Пробувати насолоджуватися, подивитися навкруги і пробувати насолоджуватися, наприклад, спілкуванням з дітьми, тренуванням, якщо тренуєтеся, або прогулянкою. Тобто треба зупинитись і заспокоїтись і почати питати себе: що я хочу робити? Що мені подобається? Наступне. Дуже важливо хоча б раз на тиждень проводити час з людьми, які дають вам енергію і спілкування. Тобто вони надихають вас. Разом каву випити, разом просто поспілкуватись. Хай це буде півгодинки, але можна просто зустрітись і поспілкуватись, тобто дати другому вдохновити мене. Наступне. Наприклад, можна визначити час, щоб проходити фізичні вправи, тобто займатись спортом. Це дуже важливо, це теж дає енергію так достатньо. Півгодини в день. І подумати, яка мрія є, яка мрія в мене є. Що буде через 10 років? Я хотів би, щоб через 10 років стало так, як є зараз? Або я хочу щось зараз змінити?

Л.О.: Пане В’ячеславе, ну дуже слушні поради, Ви знаєте, я дослуховуюсь до Ваших порад, і в одній з наших розмов Ви сказали: якщо вас щось турбує, подумайте, чи буде вас це турбувати через п’ять років. Тепер я буду думати: а що через 10 років я б хотіла досягти? Дякую Вам за такі слушні поради. Я думаю, що слухачі відчули, як в гонитві за успіхом не втратити головне — не втратити сенс життя, як не втратити себе. Я думаю, що наші поради стануть вам в нагоді. Якщо раптом вам буде цікаво і у вас будуть запитання, телефонуйте нам, пишіть, ми завжди пану В’ячеславу передамо ці запитання. В’ячеслав Халанський, психотерапевт, був гостем нашої програми. Дякую Вам, пане В’ячеславе. Провела програму Лариса Оксенчук. Дякую усім за увагу! На все добре!