03.01.2018

Є така ілюзія — ілюзія "цілком хорошої" сім'ї

Часто чую від людей, що зіткнулися з психологічними проблемами, наступне: "У мене була хороша сім'я, непогані відносини з батьками. Мої нинішні проблеми ніяк не пов'язані з цим".

Деяким чоловікам складно визнати, що батько залишив їх ще в дитинстві, і що відчуття втрати турбує їх до сих пір. Часто це призводить до того, що вже в дорослому житті чоловік не може прийняти своєї "дорослості" та незалежності. Жінки, тим часом, відчувають глибокий сум через відсутність теплих відносин з матір'ю. Вони все життя доводять комусь, що чогось варті.

Наш сум — лише невиражена агресія по відношенню до батька, зв'язок з яким було втрачено ще в дитинстві. Наші спроби бути "добрими і хорошими" — це установка, закладена в свідомість теж в дитинстві, коли ми намагалися будь-що одержати схвалення з боку матері, домогтися її похвали. Згодом ми прагнемо добиватися визнання з боку вчителів, роботодавців, оточуючих людей. У підсумку людину турбує не те, що вона думає про себе, а те, що відчувають і думають інші.

Батьки сформували у нас: а) певне ставлення до самих себе; б) відповідне ставлення до інших. Вони ніби заклали в нас певну програму, яка налаштовує або на відчай і небезпеку, або на надію і успіх.

Нижче публікую уривок з книги Джозефа Ніколозі "Сором та втрата прихильності", де детально описані так звані "нормальні відносини" в сім'ї:

"Повнолітні діти, виховані в нарцисичної сім'ї, приходячи на терапію, зазвичай заперечують наявність серйозних проблем в їх сімейному укладі. Лише з часом вони визнають, що багато що в їхньому сімейному житті було неправильним." У мене була відмінна сім'я. Жодна з моїх сьогоднішніх проблем ніяк не пов'язана з моєю родиною ". Вони часто тримаються ілюзії, що у них було цілком хороше, якщо не чудове життя в родині. Навпаки, клієнти з сімей патологічного типу з більшою готовністю визнають дисфункціональність сімейної обстановки, в якій виховувалися.

Після опрацювання горювання вони на власні очі бачать ту шкоду, яка була завдана їм у дитинстві. Діти з нарцисичної сім'ї, в кінцевому підсумку, розбираються зі своєю ілюзією про "надто ідеальну, надто поважну родину», і починають розуміти, що "насправді, все було дуже погано". Їх сім'ї виглядали нормальними, навіть ідеальними, з боку, але на якомусь інтуїтивному і невловимому рівні клієнти розуміли, що в родині "відбувалося щось дивне".

Батьки посилали їм суперечливі послання. Говорили, що люблять, але при цьому використовували на догоду своїм потребам і бажанням. Все це було настільки заплутано, що легше було відступити і дотримуватися позиції "насправді, все нормально".

Коли такі люди визнають, що все було зовсім не таким вже нормальним, вони говорять наступне: "Мабуть, я був в усьому винен. Я був дитиною, яка викликала проблеми. Зі мною було щось не так. Я був надто [чутливим, егоїстичним, невдячним, емоційно залежним і т. д.]".

Стефані Дональдсон-Прессман і Рональд Прессман (Donaldson-Pressman and Pressman, 1994) описують нарцисичну сім'ю наступним чином: "Тато, швидше за все, працював в офісі з дев'яти до п'яти, мама була домогосподаркою, яка пече печиво для зборів батьківського шкільного комітету. В сім'ї просто не було проблем... Батьки і діти проводили вечори разом, сім'я збиралася на спільну вечерю шість вечорів в тиждень, і ніхто не напивався, не вживав наркотики, не курив, не лаявся, ніхто ні на кого не піднімав руку. Звичайна середньостатистична сім'я " (pp. 22-23).

Дитині, що виросла в зовні благопристойній, але "гнилій всередині" сім'ї, ніколи не дозволялося нефальшиво відтворювати свої почуття і розвивати власне світосприйняття. Коли така людина в дорослому віці обмінюється спогадами з братом чи сестрою, це часто дає їй більш об'єктивне уявлення про дисфункціональність, що лежить в основі їхнього сімейного життяч. Ці спільні спогади особливо корисні, якщо брат чи сестра спільно проходять терапію, і можуть пригадати додаткові подробиці, допомогти зрозуміти ситуацію краще ".

Багато клієнтів, в кінці кінців, псимипряються з людською обмеженістю своїх батьків, і не чекають, що ті стануть кращими. Для деяких чоловіків бажана справжня близькість з батьками стає остаточно неможливою. Як сказав один з наших клієнтів: "Мої батьки були скупі на прояви любові і поваги до мене, що зробило мене емоційно залежним від них. Терапія дозволила мені змінити ставлення до самого себе в кращу сторону, і позбутися від співзалежності, яку створили батьки. Це дозволило остаточно встановити межі і почати вимагати шанобливого ставлення до себе. На жаль, сьогодні я не відчуваю себе дуже близьким з батьками, але не шкодую про це, оскільки попередня близькість була нездомовою. Вона вимагала, щоб я жертвував своїми істинними потребами в їх інтересах ".

В'ячеслав Халанський

Фото: 5psy.ru